Журнал “Музика”          березень – квітень 2 / 96

“Поки кує зозуля...”

      Одна з найбільш трагічних сторінок української історії – Голодомор 1933 року. Останнім часом вона набула різноманітного висвітлення, зокрема в музиці. Відбувся конкурс творів на цю тему, де серед переможців – вихованка Київської консерваторії Галина Овчаренко. Її кантата для хору, оркестру, читця та дисканта “Обпалена Мальва” вразила конкурсну комісію і слухачів своєрідністю ідейно-образної концепції, глибиною узагальнень, професійною майстерністю.

        Молода авторка вдало уникла поверховості, розуміючи, що “додавання жалю” штучним мелодраматизмом, викриття винних з концентрацією ненависті та обурення, хоча й викликають миттєву емоційну реакцію, все ж не можуть приголомшити, як самі документи, свідчення очевидців, кінохроніка.

        Знайти високий художній еквівалент історичній дійсності молодому композиторові допомогли використані у творі вірші Валентини Отрощенко. Просякнуті духом української народної пісенності, поєднаної з християнською символікою та шевченківською традицією її усвідомлення, глибоко суб'єктивні вірші зі збірки “ В зозулиній тиші” своїм лаконізмом нагадують японські хаку чи танку, де кожний рядок – самостійна художня цілісність.

       У системі поетичних уявлень В. Отрощенко квітка мальви - символ краси та України, а “обпалена мальва” з'являється в передчуттях старого лірника, що йдуть “поперед благовісту”. У кантаті Г. Овчаренко цей образ сприймається як здійснене пророцтво, яке “сурмить над Україною прахом тридцять третього”.

Вже на початку твору слухачі опиняються у “безмірі Божого неба”, “ кам'яному вітрі мертвих”.Читець, немов екскурсовод, коментує безбарвне володіння “блідої рослини”, яка зображується “таємничими” звуковими барвами (альт із сурдиною, соло флейти, яка уособлює ту “вербову сопілку, що промовляє зимним голосом з блідої стерні тіл”.

     Композитор напружено вслухається у різні темброві відтінки звуку “фа”, який поступово розкладається на скам'янілі секундові зойки, у шепіт хору, колюче pizzicato струнних, у перебіги арфових пасажів, ніби вітер торкнувся покинутої кобзи... Це справжнє апокаліпсичне видіння, царство вершника на білому коні, ім'я якому – Смерть.

    Хор визначається інтонаційно на словах “вечірнім шляхом йдуть женці, серед яких Ісус”, йдуть на свою Голгофу, немов “непорочний Агнець безгласний перед тим, хто стриже його”. Примарний спокій розламується імітаційним “стогоном” оркестру. Це тематичне утворення розшифровується лише у другій частині словами “нелюдська туга”. До оркестрового плачу додається експресивне скандування хору “обпалена мальва”, яке знову з'явиться, але в перетвореному вигляді, в третій частині, завершуючи твір.

         Епічні функції читця в подальшому помітно згортаються. У другій частині на перший план виходять хор та солююча флейта. Композитор тактовно нагадує ритуальну семантику цього інструмента, який з часів античності супроводжував поховальні обряди, а в класичній музиці, наприклад у Глюка, визначав потойбічне існування людських душ у полях Елезіума. У музиці повертається початковий інтонаційний комплекс, але тепер, у шумі “кам'яного вітру”, починаєш розбирати окремі слова. Примарне промовлення зливається в містичне голосіння поля (“нелюдська туга”) у глибині якого чується сумний наспів “Ой, мати-мати, нащо ти вродила, нещасную долю мені уділила”. Огорнута маревом плачових голосінь, народна пісня утворює ліричну кульмінацію композиції. Затихаючи, вона немов ховається у закам'янілому хорі, на фоні якого розгортається тужлива імпровізація флейти.

         Вражаючи оркестровим загалом з хором починається третя частина. Ця повнозвучна реальність існування “праниви“ – Царства Божого – доповнюється мерехтінням людських постатей, “що собою попелом колосся ймуть”. Знову виникають інтонації “нелюдської туги”. Але кода, узагальнюючи тематичний матеріал кантати, надзвичайно красивою кантиленою знімає експресію людського плачу, зігріває холод блідої кволості. Ця тиха кульмінація наче відсуває в часі все трагічне, виводячи на рівень філософських роздумів: “все ближче в старість як у Божі двері...” Несподіванно на фоні первинного інтонаційного комплексу звучить дитячий дискант, промовляючи: “ Дай, Господи, перебрести твої пороги...”, звучить голосом справжнього життя. Як відомо, у православних храмах не вечірній службі інколи саме дітям доручається читати “Отче наш”. Включення до партитури дисканту виявляє глибокі літургійні джерела твору, в якому жертовність набуває сокровенного змісту, бо стає передумовою життя. Якщо у Валентини Отрощенко конструктивна ідея віршів базується в загальному плані на протиставленні “живого” і “неживого”, то в кантаті дія розгортається уже по той бік життя. Але кує зозуля, долається

смерть – “біла квітка кволості”, і в дитячій молитві зазоріло світло невечірнє...